Лицарі Бога 

РЕПОРТАЖ 

Прийоми козацької боротьби, втілені у танці гопаку, зацікавили навіть майстрів східних одноборств

Чи можна навчитись цього танцю? Як оволодіти технікою та прийомами? Чи кожному це під силу. Це дізнавалася кореспондентка «Експресу».

Бойовий гопак – давнє бойове мистецтво козаків, яке виникло в Україні більш ніж п’ять тисяч років тому. Наші предки, виявляється, на просто билися навкулачки, демонструючи силу, а робили це за певними правилами. Коли битися не випадало (ну не будеш же товкти пику своєму побратимові), запорожці показували звитягу та спритність у танці. Гопак, козачок, аркан – усе це давні бойові танці, з яких і походить Бойовий гопак в сучасному, дещо видозміненому вигляді.

Першим в Україні в зроджувати бойове мистецтво предків узявся Володимир Пилат. Він розшифрував танцювальні рухи, додав дещо нове, і так у 80-х роках минулого століття зародилося бойове мистецтво – своєрідна українська альтернатива східним одноборствам. А вже 1985 року виникла Центральна школа Бойового гопака, яка нині має мереже по всій Україні і навіть за кордоном.

***

…Шкільний спортзал і близько двох десятків хлопчаків в шароварах. Заходить учитель. Усі чемно вишиковуються у шеренгу. «Слава Україні!» - «Героям слава!» - вітаються між собою. Даль традиційний гопаківський поклін і спільна молитва. Так починається кожен урок Бойового гопака.

«Молитва налаштовує на потрібний лад, а моляться хто як уміє, - каже учитель Андрій Гачкевич. – Нашим бойовим мистецтвом займаються усі: християни різних конфесій, євреї, мусульмани чи сучасні язичники-рунвірці. Обмежень немає, однак є умова, яку ставлять перед кожним гопаківцем, - він мусить знати українську мову. Вдома спілкуйся, як хочеш, а на заняттях з учителем говори лише українською».

Після молитви юні гопаківці стають колом і співають. Пісня – обов’язково українська, козацька, така, що піднімає бойовий дух майбутнього козака. У центральній школі навіть співаник спеціальний видали, аби сучасні козаки краще знали пісенну культуру предків. Від учителя ж вимагають знати не менше, ніж триста пісень.

Приглядаюся до хлопців: усі гопаківці напрочуд сильні і здорові. А все тому, що учням заборонено курити та вживати спиртні напої. На січі, до речі, це також заборонялося. А ще кажуть, що козаки любили перехилити чарку. «Це нав’язаний російськими істориками стереотип, аби спаплюжити славу наших лицарів. Скажіть, ну як 40 тисяч п’яних козаків могли б перемогти під Хотином 400 тисяч тверезих турків?» - каже пан Гачкевич.

На співах закінчується ритуальна частина заняття і починається спортивна. Спершу, як заведено, прорух. Іншими словами, розминка. Вправи, як на мене, далекої від спорту людини, доволі важкі. Спробуйте-но півгодини покрутити головою в різні боки, постояти на одній нозі або ж повідтискатись на кулаках. А потім ще й махати руками та ногами, відпрацьовуючи нові та відомі удари. Втім, руханка, видається підбадьорила гопаківців. Вони уважно вислухали інструкції учителя і під його керівництвом, розійшовшись по двоє, відпрацьовують нові прийоми боротьби.

«Сучасний Бойовий гопак, - пояснює Андрій Гачкевич, - це традиційні рухи, запозичені від козаків, і нові. Раніше козак бився в полі, піший чи верхи, тому й рухи були відповідні. Нині ж цей вид спорту пристосували до умов спортзалу, а тому трохи видозмінили. Тодішні повзунці чи стрибкові рухи нині вже не мають прикладного значення, але дають великий оздоровчий ефект. Вони розвивають м’язи ніг, стрибучість».

Прийоми козацької боротьби мають як свою техніку виконання, так і свої, ще давні козацькі назви. Скажімо, пих – це удар п’ятками обох, стоячи при цьому на руках. Підсікання ногою суперника внизу – це серп. Удар рукою збоку називається джиган, а якщо бити кулаком знизу вверх, то це уже буде стрімляк. Помічаю серед гопаківців юнака, який намагається навчитися стрибати, розвівши ноги вбік. «Це називається розніжка – удар у стрибку двома ногами в різні боки», - пояснює пан Андрій. «Важко навчитися так стрибати?» - цікавлюся у нього. «Ну треба трохи потренуватися», - скромно відповідає він.

Гопаківські прийоми, розповідає Андрій Гачкевич, зацікавили навіть майстрів східних одноборств. «Якось ми зі збірною України їздили в Південну Корею, і багатьох корейців зацікавила наша низова техніка бою, адже у теквондо чи айкідо немає прийомів боротьби в присядці чи напівприсядці. Підходили і монахи з Шаоліня, просили щось показати. Корейські майстри навіть купили у нас книжку «Бойовий гопак», написану українською мовою. Ми теж беремо у них щось корисне».

Помічаю, що традиційні для гопаківця шаровари у юнаків різного кольору. «Чи має колір одягу в гопакові якесь значення?» - запитую в учителя. «Звичайно. Людина, яка виходить на певний рівень майстерності, дістає право носити відповідні одяг і зачіску. Молоді гопаківці, або ж жовтяки, ходять у білих шароварах, соколи – в синіх, яструби – в зелених. Так було заведено ще на Січі».

Так право носити кольорові шаровари треба було заслужити. І приміром, козак у червоних шароварах – це або сотник, або полковник. Те ж стосується і зачісок. Юнаків, які мають ступінь учня, стрижуть «під макітру», і чим вища ця макітра, тим вищий рівень майстерності у гопаківця. Джура вже мав право залишити пасмо волосся спереду, а решту зголити. А досягнувши вищих рівнів майстерності, козак мав право носити оселедця.

- Пане Андрію, а що це за рівні майстерності?

- Власне, хлопчик, який тільки починає займатися гопаком, називається новаком. Він займається від року до трьох, готуючись до іспитів на вищий рівень майстерності. Потім, коли складає іспити, стає жовтяком. А загалом рівнів майстерності є сім. Жовтяк, сокіл і яструб – це учнівські звання. Далі йде джура – це вже перехідний рівень. Згодом мистецькі рівні майстерності – козак, характерник і волхв. На перших рівнях достатньо знати прийоми боротьби голіруч, уміти битися руками, ногами, загалом володіти своїм тілом. На рівнях джура і вищих вивчаються прийоми володіння холодною зброєю – шаблею, палицею, бичем – та робота з внутрішньою енергією, екстрасенсорні техніки, левітація, медитація. Чим вища майстерність, тим більше людина з тілесної роботи переходить на духовну.

- Це щось на зразок просвітлення у буддизмі?

- Загалом так. Усі бойові мистецтва до цього йдуть. Коли ти стаєш старшим, то розумієш, що махати руками і ногами не головне. Людина наближається до Бога і починає розуміти вищі істини. Але в умовах секції піднятися на такий рівень неможливо. Це можливо хіба в умовах Січі, коли козаки зранку до ночі вдосконалювалися. Або ж в умовах монастиря, зрікшись від світу. Досягти вищого рівня майстерності дуже важко.

- Це вдосконалення досягається заради вдосконалення чи справжній козак має якусь вищу мету, до служіння якій готує себе?

- Гопак – служіння народу, служіння Україні. Життя воїна належить його землі, адже вдосконалюватись заради вдосконалення немає сенсу. Зрештою будь-яке бойове мистецтво має під собою національну ідеологію. Серйозні системи вдосконалення, як теквондо, ушу, мають в основі національну ідеологію. Карате – це служіння Японії, теквондо – служіння Кореї. Ідея гопака – служіння Україні.

У самого учителя наразі є звання джура. В Україні, зрештою, небагато людей, які можуть похвалитися вищими званнями в гопаку. Волхвом нині має право називатися лише одна людина – засновник цього виду мистецтва, верховний учитель гопака Володимир Пилат. Решта гопаківців лише прагнуть стати козаками, адже вимоги у цьому виді спорту дуже суворі. Тому і тренуються юнаки в поті чола, адже бачать перед собою мету і розуміють, що здорове тіло і здоровий дух – важливіше ніж сумнівні задоволення, такі популярні нині серед молоді.

Ірина СИРИВКО 

«Експрес» 9-10 грудня 2006 року